[Нина]

Харків. Шоста ранку. Шість ракет. Нуль емоцій.
Перший вибух прогримів одночасно з першим променем сонця. Я помітила, бо з вечора не зачинила балкон. Люблю світанки. На моєму, сімнадцятому поверсі, вони особливо красиві.
Бабах. Панорамні вікна звично здригнулися.
- Доброго рааааночку, - як завжди забурмотіла Кирюха на своїй жердинці.
Відтоді, як птах навчився вимовляти це привітання, кожен ранок у нашому домі починається однаково.
Традиційно, через двадцять секунд після вибуху, заволала тривога.
Я відкрила телеграм-канали
"Друга летить"!
Бабах. Гектор ліниво позіхнув і витягнув із лежанки передні лапи.
Рік тому цей собака біг у ванну, навіть коли нашою вулицею їхала пожежна машина із сиреною.
"Третя в повітрі"!
Бабах. Я, не вмиваючись, пішла на кухню і ввімкнула кавоварку.
Навесні двадцять другого, в такі моменти, я постійно думала: якщо загину, а тварини виживуть, хто їх врятує?! І тримала ключі під килимком. Смішно.
"Увага, Харків, четверта"!
Бабах. Насипала корм в акваріум. Скалярії, розштовхуючи гупешок, кинулися до їжі.
Влітку двадцять другого, після прильоту, я починала судорожно гортати пабліки, з'ясовуючи, куди цього разу потрапили. А після, писала друзям у той район: "живі"!?
"Обережно! П'ята"!
Бабах. Поміняла Кирюші водичку. Вона не п'є вчорашню.
Взимку, коли орки прицільно бомбили інфраструктуру, перші думки після вибуху: "ой, а телефон заряджений?", "а вода в баклажках залишилася?"
"Шоста"!
Вийшла на балкон із чашкою кави. Закурила.
Думаю, куди я сунула червоний повідець? Через годину у собаки тренування, потрібен саме червоний, він найкоротший.
"Горизонт чистий. Не розслабляйтеся до відбою".
Під'їхали з Гектором на заправку.
- Доброго ранку! Вам як завжди? - з усмішкою зустріла нас привітна панянка.
Я зазвичай беру капучино і косичку з кленовим сиропом, а потім ми з доберманом ідемо в занедбаний парк.
- Ну, не таке вже воно й добре, - кажу касиру.
- Так?! - змінюється вона в обличчі, - А що траплялося?
З моменту обстрілу міста минуло п'ятнадцять хвилин...
Мужик на собачому вигулі буденно цікавиться, чи не в курсі я, куди прилетіло. Каже "у мене сестра біля танкоремонтного живе, на дзвінки не відповідає". Потім дивиться на годинник і додає "спить, напевно".
Раніше я називала це харківським фаталізмом. Ну, тому що немає часу бігти, та й нікуди.
А сьогодні зрозуміла - це не фаталізм, не героїзм, не втома, не бравада. Звичайна звичка.
Це так само, як жити біля аеропорту і не чути літаків. Я знала хлопця, у якого будинок стояв мало не на злітно-посадковій смузі. У гостях у нього неможливо було перебувати, здавалося, лопне голова. А хлопець просто прикріпив на скотч скляний посуд у серванті й автоматично робив звук у ноутбуці голоснішим, коли летів лайнер. І все.
Ми так само звикли до війни, до вибухів, до смерті.
Повернулися з Гектором додому після тренування. Відкрила новини. "Троє поранених. Пожежа. Унаслідок одного з ударів утворилася вирва розміром сім на сім метрів і глибиною в три метри".
Буду варити борщ.
Анна