В нашем третьем классе учительница придумала проект. Детей поделили на группы по 5 человек, каждой группе дали тему. Проект подразумевал общую работу детей и родителей. Цель: обратить внимание на птиц-зверей зимой, стать более добрым, милосердным...
Дети собирали разную информацию: познавательную, интересную, необычную. Рисовали своих животных/птиц, писали стихи, рассказы, составляли кроссворды ... все это оформлялось в виде книги (сшивалось в большую папку-регистратор. Каждая группа принесла кормушку. Были очень красивые деревянные шедевры (нужно сходить сфотографировать)
Вышло здорово: активно, интересно!
Теперь наш с ребенком рассказ.
***
Карчик прокинувся від того, що щось холодне і мокре вкривало його дзьобик. Він відкрив чорні оченята і вони стали завбільшки з кавові блюдечка! “Що це?! Це сон???» Вороненятко швидко заплющило очі. Розплющило… Ні, не сон… Якісь білі малесенькі пушинки летіли просто з неба і вкривали все навкруги: пожухлу травичку, кущики, що слугували схованкою Карчикові, доріжку до школи і шапочки дітей, що поспішали на уроки.
Біло-білосніжно! Крррасота! Але пушинки були не тільки гарними, але й холодними. Пір’ячко Карчика намокло, настовбурчилося, а в животику порожньо завурчало. Вороненя тривожно закрутило головою: де ж це Наталочка? Він не зводив оченят з доріжки, але вже пролунав дзвоник, останні школярі забігали в двері школи, а дівчинки все не було… Засумувув Карчик, стало дуже холодно і голодно, хоч плач.
Сніжна ковдра вкривала і вороненя, і його схованку в густих кущах. А Карчик подумки повернувся у гаряче літо.
Це зараз він Карчик, а раніше був «моїм сонечком» та «маленьким пташенятком». Як затишно і весело було в маминому гніздечку! Мама Ворона завжди приносила своїм діткам щось смачненьке на обід. Всіх діток пестила, розказувала казочки та навчала, як поводитися у великому світі, щоб вижити. Але він, Карчик... ех… якби можна було повернути час!
Карчик був найнеслухнянішим з усіх вороненят. Пустував, крутився, голосно пищав і нічого не боявся! І от одного разу він-таки випав з гнізда!
Мама Ворона в цей час шукала їжу для діток і не здогадувалася про біду. Трава була висока, можна було сховатися, дочекатися мами. Але, на нещастя, його побачив величезний і спритний чорний котяра! Пташеня не вміло літати і було приречене… Кіт вхопив його страшними зубами і поніс в порожній двір школи, щоб поснідати.
Карчик від жаху знепритомнів. А коли отямився, то побачив великі лагідні очі, ніжну посмішку і біляве волосся… «Не схоже на кота… і на маму не схоже… де я? хто це?»
Дівчинка ніби прочитала його думки: «Не хвилюйся, Карчик… Можна я так тебе називатиму? Я відібрала тебе в страшного кота! Тепер ти в безпеці. Мене звуть Наталочкою… На, поїж» і Наталочка почала годувати його з долоні смачними крихтами. Карчик поїв, заспокоївся і почав озиратися в пошуках дерева, на якому було його гніздо.
На жаль кіт затягнув його надто далеко, а ще прокусив зубами ніжне крило вороненяти і воно волочилося по землі – не літати… Наталочка назбирала гілочок, принесла свій старий светрик і влаштувала гніздо-схованку у густих кущах шкільного двору.
Вони зустрічалися кожного дня. Дівчинка приносила Карчику найсмачніші шматочки від своїх сніданків, годувала його з долонь. Потім брала вороненя на руки, гладила спинку і розповідала різні історії. Справжні чи видумані, Карчику було все одно! Йому було затишно і дуже цікаво з цією милою дівчинкою.
Прийшла осінь. Так сказала Наталочка. В дворі з’явилися школярі, стало шумно, гамірно, неспокійно, але вороненя було в безпеці. Ставало дедалі холодніше, а потім задощило… Дівчинка прикрила гніздо старим дерев'яним ящиком, зверху прикріпила клейонку, щоб не намокло.
Так Карчик і жив-підростав. Хоч і не міг літати, але ніколи не сумував: не в кожного є такий друг, як у нього!
Наталочка хотіла забрати воронятко додому, але мама категорично відмовила: «Тільки ворон нам вдома не вистачало! Бруд, шум, безлад!..» Та нічого… вони і так кожного дня спілкувалися, дівчинка розказувала все-все своєму товаришу, іноді жалілась на бешкетників-однокласників, часто ділилась своїми успіхами у навчанні.
Карчик так захопився спогадами, що і не помітив, як його гніздо замело снігом, а шкільний двір вкрило білою ковдрою. Уроки закінчилися, діти розбіглися по домівках, а Наталочки так і не було…
В животику буркотіло, холодний вітер пробирався крізь пір'я до кісточок.
Раптом поряд пройшов невеличкий школярик, мабуть, першокласник: шапка з'їхала, шарфик стирчить з-під курточки в різні боки, шнурок на одному черевику розв'язаний… Страшенно неохайний хлопчик! Так само неохайно він їв булочку і крихти падали на землю повз ротика. Карчик пошкандибав за учнем і старанно позбирав всі крихточки. В животику приємно потеплішало, на серці повеселішало і вже білий сніг почав подобатися: яскравий, навіть святковий.
Та вже за кілька хвилин сум знову огорнув пташине сердечко. «Де ж Наталочка? Що ж сталося? Як я без неї? Хоч і не голодний, але неспокійно, тривожно…»
Наталочкин дім стояв навпроти школи, вона навіть вікна показувала. Але ж пташці з пошкодженим крилом туди не дібратися. Хоч як би хотілося… Карчик так заскучав за другом, так важко стало на душі!
На місто сунула ніч і у вікнах вмикалось світло. А в очах воронятка стояли сльози: покинутий… Він потихеньку посунув зі шкільного подвір’я, повільно пробираючись по мокрому холодному снігу. Ближче, ближче… Стало зовсім темно, коли він дібрався до Наталочкиного будинку і зупинився передихнути під її вікном на другому поверсі.
«Як же побачити, що там? Я ж такий маленький...» І Карчик почав підстрибувати, намагаюзись зазирнути у вікно. Вище, вище… Зігрівся, аж жарко стало! І раптом… він злетів! Сам не зрозумів, як опинився на гілці навпроти вікна свого вірного друга! А у вікні…
На ліжку під ковдрою і з замотаним картатою хусткою горлом лежала дівчинка, не зводячи сумного погляду з вікна. З носика капало, з очей капало…
Раптом сльози висохли: їй здалося, що вона побачила свого друга! «Але ж він не вміє літати… Вміє! Вміє!! Мамо! Він прилетів! Відчини вікно! Мій Карчик знайшов мене!»
І вже за мить вони були разом: застужена маленька дівчинка з великим добрим серцем і вороненятко, що перемогло свій біль, свою неміч у пошуках найкращого друга! Разом, щоб ніколи не розлучатися.
