Мені дуже пощастило, бо обидва мої діди постаралися зберегти пам'ять про своїх пращурів. Є і родослівні, і пухкі величезні фотоальбоми.
Мамин татко, дідусь, який мене виростив, був золотою Людиною. Народився у селі Богданівка, Семенівського району Полтавської області, був другим із 5 дітей. Його батько, дід Кость, був головою колгоспу і прожив довге і плідне життя. Рідна мати померла від банального сепсису що виник від маленької рани. Бо у районній лікарні в 40-х роках не було ні антибіотиків, нічого(((
Фото десь 30-х років
Крайній зправа - мій прадід Кость, поруч його батько, він був сином священника. Далі мати, жінка (друга), і молодші діти.
На початку війни прадід залишився сам з 3 малими дітьми, тому одружився на іншій жінці. А старших двох синів тим часом забрали на фронт. Найстарший згорів заживо у танку ще в перший рік, а мій дідусь пройшов усю війну, отримав кілька поранень і повернувся живим.
Про війну він мовчав здебільшого. А от про голодомор трохи розповідав, ще тоді, коли навіть нам у школі про нього ні гу-гу, і ніде про це вголос не говорилось. Тому з дитинства ми з братами двоюрідними привчені шанувати хліб і хліборобів, а також землю, як нас годує. Для діда це було святе - земля, і ще книги.
Після війни дід вступив до Харківського інституту, де і познайомився з бабусею. Вона йому допомагала в навчанні, займалась з ним - допомогти фронтовику тоді було за велику честь.
Бабуся і дідусь, студенти, здається уже одружені.
Бабуся походить з села Сахновщина, Харківської обл. Там вона народилась у родині вчительки і бухгалтера. Її маму, мою прабабу Таню, в селі називали Бариня, бо вона завжди бездоганно виглядала, мала відмінні манери - бо отримала класичну гімназичну освіту.
Тетяна була з роду Косачів (тих, що Леся Українка), якась не дуже відома гілка, але тим не менш, дворянські крові десь там були. Тому після революції її батька забрали "нові власті" у невідомому напрямку, а її мати (тобто моя пра-прабабця) спалила всі родинні документи, продала все, що могла, змінила прізвище, схопила дітей і втікла до дальніх родичів на інший кінець країни. І все, для нас ця історія назавжди залишиться таємницею, бо ні прабабуся бабусі нічого не хотіла розповідати, ні навіть ті крихти, які знала бабуся про родину своєї матері, нам вона не розповідала.
Мої прабабуся Тетяна і прадід Олексій
Так от, в 46 році познайомили у Харкові студенти, закохались, одружились, і поїхали працювати у Дрогобич. Дід - у педінституті викладав українську літературу. Бабуся - у школі мову і літературу. Викладали так, що нам ще в 2010 році дзвонили дідові студенти (яким самим уже було під 80 років, щоб привітати удову свого улюбленого викладача з 9 травня!! І бабусині учні з Дрогобича звонили і слали їй листівки до самої її смерті у 2013 році.
Потім діда перевели у 70-х в Черкаський педінститут, так мамина родина тут і опинилась.
Мій дідусь дуже любив фотографувати, тому фотографій у нас ну дуже багато, все ніяк не дійдуть руки їх всі посканувати і упорядкувати.
Прапрадід, народився десь в 1850-х, точно не пам'ятаю.
А це, здається, взагалі пра-пра-пра-бабця.
Прадід (сидить)
[/URL]
Дідусь. Молодий викладач Дрогобицького педінституту.
Бабуся з мамою в Богданівці, на фоні дідової улюбленої Волги. Три улюблені істоти в його житті)) Ну крім мене, бо мене ще в проекті не було.
А батько в мене 100% росіянин, який народився в Узбекистані
Там зустрілись мій дід, родом з Алтайського краю, і бабуся, родом із Пензи. Родина діда була вимушена залишити рідне село в 1930 після відмови його батька вступати в колгосп. Перебрались в Казахстан, з трьома дітьми і пустими руками. Прадід загинув на війні у 1942, а прабабця Наталя витягала на собі дітей, не маючи ні освіти, ні роботи, виключно за рахунок власного господарства.
У 1947 році дід вступив в Новосибірський інститут військових інженерів, а вибір інститут був продиктований таким мотивом: бо там давали форму і харчування. Бо прабабця не могла вдягати дорослого сина, на ній ще були дві малі дочки.
Але ця професія стала для нього дійсно улюбленою, маю трохи похвалитись - зараз діду Олексію 87 років, а він до січня цього року щодня сидів за власним ноутбуком після виходу на пенсію зацікавився програмуванням, накупив купу книжок, намагався прості програмки писати. А ще проходив щодня по 8-12 км спортивною швидкою ходою, в будь-яку погоду. На жаль, у лютому під час такої прогулянки в нього стався інсульт, тому зараз ми просто сподіваємось, що дідусь скоро стане на ноги і повернеться до свого ноутбука і прогулянок, а також до улюбленої дачі. І будем знову з ним спілкуватись через і-мейл і скайп
Це дід Олексій десь роки 2-3 тому.
У 1966 році родина з Усть-Каміногорська перебралася у Білу Церкву, бо діда запросили працювати над будівництвом відомого білоцерківського шинного комбінату. Бабуся все життя працювала фармацевтом, дід інженером, а старший син поїхав на навчання у Черкаси, де і зустрів мою маму.
Ну і на цьому все. Вибачте якщо багато тексту і мало фактів. Особливо трагічних історій мені, на жаль, не розповідали. Знаю, що настраждались усі родини, і з України, і з Росії. Але якщо подумати, як людей тоді життя кидало, і що тепер у мене родичі від Новосибірську, Москви і Білгороду, до Полтави, Кременчуга і Криму (не рахуючи всієї Київської області) - і це всього за 3 покоління, то аж голова обертом іде.
Фоток мало бути більше, але форум не пустив))